Болонський процес у Львівському університеті

У 1999 році міністри освіти 29-и країн Східної та Західної Європи підписали Болонську декларацію, в якій зобов’язались досягти окреслених цілей «у межах своєї компетенції та поважаючи відмінності в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів», задля зміцнення Європейського простору вищої освіти. 19 травня 2005 року міністр освіти України Станіслав Ніколаєнко у Бергені підписав Болонську декларацію, яка наголошує на тому, що: ««Європа знань» є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального та людського розвитку, а також невід’ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей і належності до єдиної соціальної та культурної сфери». Цілі, задля яких було ініційовано Болонський процес, мають «першочергове значення для створення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти в світі»:

–«Затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти»;

–«Запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки»;

–«Створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів»; 

–«Сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування».

Болонська декларація ─ це документ, дієвість якого кожна країна-учасниця процесу підтверджує самостійними реформами і власною відповідальністю вищих навчальних закладів перед системою освіти і своїми студентами, зокрема. Про Болонський процес у Львівському національному університеті імені Івана Франка у розмові з деканом філологічного факультету, доцентом кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Святославом Михайловичем Пилипчуком.

─ Святославе Михайловичу, Болонська система покликана докорінно змінити попередню навчальну систему, а чи доповнити й вдосконалити вже набуте?

─ Попередня система була розрахована на репродуктивне навчання, адже студенти більшість часу проводили в аудиторіях, слухаючи те, що говорить лектор, тож практичні заняття і, зрештою, знання перетворювались на повторювання слів викладача. Завдання викладача у межах нової системи ─ навчити студента вчитись самостійно і працювати творчо. Викладач має бути тим, хто скеровує, дає необхідну літературу, навчаючи опрацьовувати її критично, допомагаючи розрізняти думки ─ з якими погоджуватись, а з якими дискутувати ─ і на основі цих думок будувати власну концепцію та власне бачення проблеми. Тому скоротили кількість аудиторних тижневих годин на бакалавраті і, відповідно, на магістратурі. Магістри ─ це люди, які мали б бути зорієнтовані на продовження наукової праці, написання магістерської роботи. І це зовсім не новизна, а навіть повернення до XIX століття: тоді магістерські роботи можна було видавати як самостійні монографії, настільки якісними й досконалими вони були. Гарним прикладом для студентів є український дослідник Осип Бодянський: він надрукував свою магістерську роботу про народну поезію слов’янських племен як окрему монографію, яка досі є класикою літературознавства.

─ У межах Болонського процесу передбачено зміни у термінах навчальної підготовки бакалаврів і магістрів.

─ На мою думку, доцільно було б перейти на терміни навчання, запропоновані Болонським процесом ─ 3 + 2, тоді не було б проблем із узгодженням програм нашого Університету із програмами закордонних навчальних закладів, адже багато укладених угод із зарубіжними університетами не можуть надалі діяти саме через неможливість узгодження різних термінів навчального процесу. До прикладу, коли йде мова про спільні дипломи з польськими навчальними закладами, то у них навчання на бакалавраті триває 3 роки, і на магістратурі ─ 2 роки, а в нас ─ 4 роки бакалаврату і тепер уже 1,5 роки магістратури.

─ Стосовно широкого спектру вибору спеціальностей в Україні.

─ Справді, до 2015 року, коли в Україні затвердили новий Перелік спеціальностей, їх кількість була надмірною, тому скорочення відбувалось вельми зважено й помірковано, адже один із головних пріоритетів Болонського процесу ─ збереження національної ідентичності освіти і національних шкіл. На жаль, у нас до цього поставились не так відповідально, бо ті спеціальності, які були особливістю українського навчального процесу й мали відповідні наукові школи, просто викреслили із переліку або занадто узагальнили. Наприклад, усна словесність, яка в українців є надзвичайно багатою, раніше вивчалась на фольклористиці (студентів на цій спеціальності навчали з першого курсу), а тепер її додали до філології, яка поєднує в собі різноманіття мов, тож виходять такі узагальнення, які обіймають надто багато спеціальностей. Перехід від попереднього переліку спеціальностей до нового був дуже важким, було прийнято Акти узгодження, в яких вказано усі попередні й нові спеціальності, та як їх об’єднувати, тож це створило деякий хаос для викладачів, а тим паче ─ для студентів.

─ Святославе Михайловичу, що стосується Львівського університету.

─ Тривали дискусії стосовно того, який має бути відсоток дисциплін за вибором, щоб студент міг самостійно визначати свою траєкторію розвитку і, так би мовити, власну долю в Університеті. Також були запроваджені й дисципліни, яких раніше не було. Знаємо, що зараз встановлено 25 % дисциплін за вибором студента, що є і позитивом, і негативом водночас. Позитив полягає у тому, що студент справді може визначати наукові пріоритети, вибирати те, що йому цікаво, вивчати ту вузьку галузь, у якій він хоче бути фахівцем. Для цього він обирає відповідні курси, які йому знадобляться для фахового зростання як майбутнього професіонала у своїй сфері. Однак є друга сторона медалі, дуже складна, на яку ми ніяк не можемо вплинути. Є різні типи студентів: свідомі студенти, які навчаються заради того, щоб отримати знання, і студенти, які навчаються лише заради диплому. Якщо студент навчається заради отримання диплому, то свою траєкторію розвитку він визначає зовсім не за критерієм знань, а за критерієм «халяви» ─ яку дисципліну легше скласти та яка думка про викладача, і, відповідно, яких знань він вимагає від студента по завершенню курсу. Як відомо, цьогоріч є електронний перелік запису на дисципліни за вибором, тож, очевидно, що першокурснику надзвичайно складно обрати ті курси, які необхідні йому для фахового зростання.

─ Змінився порядок вступу випускників бакалаврату на магістратуру.

─ Раніше не було випробувань перед вступом на магістратуру. Насправді це суттєво ускладнює навчання випускникам бакалаврату, адже упродовж одного року вони мають потрійне випробування ─ звичайну сесію, державні іспити і вступні іспити на магістратуру. Це виснажує. Зрештою, наші випускники-бакалаври не мають жодних переваг під час вступу до Університету поряд із абітурієнтами з інших навчальних закладів, як на мене, це трохи несправедливо. Так, я погоджуюсь, що це нормально і демократично, але ж цей рік для наших студентів бакалаврату є настільки складним, що повністю випадає з їхнього життя, а у випадку, коли студент слухає додаткові курси, то це й ще додаткові випробування.

Розмовляла Христина Вишивана

Фото Юлії Гриценко