logo
  • 31/03/2015

Історія профспілки

Історія профспілкового руху у Львівському Університеті

Історія профспілкового руху у Львівському університеті бере свій початок з 1868 року. Саме тоді крайова шкільна рада Галичини ініціювала заснування “Товариства педагогічного” у Львові. Згідно статуту, основним його завданням була турбота про шкільництво і справи виховання. До товариства увійшли викладачі Університету, вчителі-поляки й українці.

Друкованим органом товариства став двотижневик “Школа”, що виходив польською мовою і одержував щедрі дотації від Галицького сейму. Незважаючи на свою змістовність, пропольський часопис не надавав проблемам українського шкільництва належної уваги, оскільки це не було серед пріоритетних завдань “Товариства педагогічного”.

У листопаді 1880 року у Львові відбулася Шкільна нарада, скликана за ініціативою львівських професорів університету та викладачів гімназій Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянича, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франця Костяка, а також шкільних службовців Амброзія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора “Діла” Володимира Барвінського, о. Івана Величка, яка поклала початок українському педагогічному товариству. Створений організаційний тимчасовий комітет склав статут “Руського товариства педагогічного”, який 6 серпня 1881 року затвердило Галицьке намісництво.

У Статуті, зокрема, зазначалося: “Товариство ставить собі задачу:
а) промишляти над потребами руського народу на пай шкіл народних, середніх і вищих, займатися основуванєм і розвоєм руських шкіл і підвищувати всякі справи виховування публічного і домашнього на основі язика руського;
б) подавати членам поміч як моральну, так і матеріальну” (мова оригіналу).

У 1896 році створюється незалежна від владних структур організація “Товариство народних вчителів в Галичині” (переважно поляків). Його члени ставили собі за мету захистити вчительські права і боротися за покращення матеріальної винагороди. 5 березня 1897 року відбувся перший з’їзд товариства, в якому брали участь і представники українського народного вчительства. На з’їзді було ухвалено резолюцію, в якій зокрема, була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із заробітною платою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років. Брали участь українські педагоги і в інших заходах разом з народними вчителями Австрії. Співпраця українських освітян із педагогами інших національностей приносила свої реальні результати, але водночас привела до думки про потребу заснування окремої вчительської організації. Адже конкретні умови праці українського народного вчительства та відношення влади і громадськості до нього переконували в історичній необхідності національно-професійного руху українських педагогів.

На цей час “Руське товариство педагогічне” втратило надію на допомогу вчителям з боку урядових структур, тому на загальних зборах 1897 року було порушене питання заснування так званого “допомогового фонду” для членів товариства та їхніх родин. На ці потреби поступово почали надходити пожертвування. Проте керівництво “Руського товариства педагогічного” розуміло, що фахові питання педагогів вимагають постійної турботи, а займатися ними так, як цього вимагав час, вони не могли. Тому, на думку проводу товариства, потрібно було створити окрему організацію.

Першим етапом щодо здійснення цього замислу стало крайове віче українського вчительства 18 липня 1904 року. Воно відбулося у Львові, в приміщенні Народного Дому. Участь у вічі взяло 1392 вчителів з Галичини та Буковини, які прийняли резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гостро стали: покращення матеріального становища вчительства, зміна дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів.

На зборах було прийнято рішення про заснування товариства “Самопоміч вчительська”, яке ставило собі за мету в першу чергу допомагати своїм членам та їхнім родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії і займатися захистом фахових проблем педагогів. Виконавчий комітет першого вчительського віча, дійшов висновку, що професійна організація українського народного вчительства носитиме назву“Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів і учительок”. Статут товариства затвердило 13 липня Міністерство внутрішніх справ у Відні спеціальним рескриптом під номером 29.530. Перші загальні збори “Взаємної помочі” відбулися 28 серпня 1905 року. У 1906 році до складу товариства входило 864 галицьких вчителі, серед яких були і викладачі Львівського університету.

“Взаємна поміч” займала помітне місце в профспілковому русі Галичини. Зокрема, у 1930 році, незважаючи на високий рівень безробіття, членами профспілки були 2792 особи, а у 1938 – 2162 члени. Організація видавала журнал “Учительське слово”, створила фінансово-кредитне товариство, підтримувала міжнародні зв’язки, будучи членом міжнародної конфедерації інтелігентів із штаб-квартирою в Парижі.

У листопаді 1908 року у Львові з ініціативи вчителя гімназії Ю.Стефановича створюється “Учительська громада” – станове товариство українських учителів середніх і вищих шкіл. До складу оргкомітету ввійшли: о.Степан Юрик, катехит учительської гімназії у Львові Юліан Стефанович, Кирило Студинський – професор університету та гімназійні професори Степан Томасівський та Василь Щурат. Комітет склав статут товариства “Учительська громада” котрий був затверджений Міністерством внутрішніх справ 13 червня 1908 р. за номером 20455. Це товариство ставило собі за мету:
а) “підтримати всі справи, що мають на меті розвій і добро вищих шкіл, виховання і добро шкільної молодіжі, добро учителів і їх родин;
б) взаємне ознайомлювання з новітніми здобутками науки, взаємне подаванє собі помічень і досвідів з обсягу учительської діяльності;
в) познайомлюванє загалу суспільності зі справою вищих шкіл і здобутками науки” (мова оригіналу).
Першим головою “Учительської громади” став професор Львівського університету М. Грушевський (1908-1912). Діяльність товариства “Учительська громада” була спрямована на боротьбу проти утраквізації гімназій і польських шкільних підручників, проти полонізації Львівського університету, на оборону офіційної назви “ український ”, створення українських державних гімназій у великих містах Галичини. До 1939 року Учительська громада у Львові налічувала 490 членів, мала 12 філій і видавала свій друкований орган “Наша школа” (1909-14), “Світло” (1921-22), “Українська школа” (1925-39).

Створення українських вчительських товариств, як професійних спілок, було об’єктивною вимогою часу. Адже незважаючи на те, що на законодавчому рівні було зроблено немало для розвитку шкільництва (в тому числі й українського), реальні обставини політичного, культурного та економічного життя держави не завжди позитивно впливали на нього. Небездоганною була підготовка вчителів у спеціальних закладах, складними були умови їхньої праці, які підсилювала низька заробітна платня та брак авторитету у суспільстві. Саме ці обставини дуже негативно впливали на розвиток національної освіти, без якої значний поступ українців Австро-Угорщини був неможливий. Багатонаціональні вчительські об’єднання, де працювали й українські педагоги не мали можливості зосередити першочергову увагу на проблемах їхнього шкільництва. Хоча саме їхнє функціонування дало поштовх до створення подібних українських товариств. Саме тут наші педагоги здобули перший досвід організованої боротьби за належний розвиток освіти і власні права.

З 1939 року, з приходом радянської влади, на теренах Західної України формуються нові профспілкові об’єднання. Основним для всіх профспілок був фаховий принцип профспілкового будівництва. У 1945 році створена профспілка працівників, службовців і студентів вищих навчальних закладів Львова, працівників відділів Академії наук. Багато студентів Університету були на той час вчорашніми військовими – учасниками другої світової війни Головою обласної Ради профспілки працівників, службовців і студентів вищих навчальних закладів у 1947-49 роках був М.Г.Максимович – майбутній ректор Університету.

Фото 1. Студенти Університету-учасники другої світової війни. У центрі генерал П. Воробйов. ( 1949 р.)

У 1949 році відкривається Будинок вчених – профспілкова установа із якою пов’язано немало подій наукового, громадсько-політичного і творчого життя Львова, та області. До першої ради Будинку вчених увійшли і ряд провідних вчених Університету, зокрема академік Савін, проф. Смолінський, доц. Кнороз та ін.

Фото 2. Відкриття Будинку вчених. На відкритті присутні члени Ради будинку вчених: доц. Долінський, проф. Беркман, проф. Смолінський, академік Савін, секретар Ради М. Кнороз, голова Ради академік Гніденко, голова облради профспілок П. Земляний. (1949р.)

У Львівському університеті на той час були створені дві профспілкові організації – викладачів і співробітників (керівний орган – місцевий комітет) та студентів (керівний орган – профспілковий комітет). Місцевком Університету вів активну роботу для збільшення чисельності профспілки. Протягом 1947-48 років кількість членів профспілки зросла із 41% до 98% від кількості працюючих і становила 848 осіб. Відокремлена діяльність обох профспілок тривала до 1949 року. Протягом цього періоду головами місцевкому Університету обирались І. Сваричевський, О. Мороз, В. Лаєвський, а головами студентського профкому – студенти Кухар, Бакаленко. У 1949 році, 15-16 жовтня, відповідно до рішень Х всесоюзного з’їзду профспілок відбулась І об’єднана профспілкова конференція Львіського університету, на якій відбулось об’єднання обох профспілок з метою централізації профспілкових сил і коштів та передачі досвіду молодим колегам. Головою місцевкому був обраний М.Вареник.

Цілком зрозуміло, що в ці роки діяльність профспілок була під повним контролем партійного керівництва Університету. Досить часто члени профспілки залучались до виконання далеко не профспілкових функцій, таких як ведення ідеологічної роботи серед студентів і населення, організація виїздів агіткультбригад, агітація на виборах тощо. За недостатність, а іноді і занедбаність такої роботи профспілка часто зазнавала суттєвої критики майже на кожній щорічній профконференції. Тоді ж профспілковий комітет Університету вів активну роботу по організації в колективі соцзмагання, розвитку культурно-масової та спортивної роботи, забезпечення працівників продуктами харчування, надання санаторно-курортних путівок, покращення житлових умов працюючих. У підшефні колгоспи та на підприємства часто виїжджали колективи художньої самодіяльності, викладачі-лектори. У 1948 році, з метою забезпечення соціального захисту працівників і студентів, була укладена перша Колективна угода між адміністрацією та профкомом Університету.

У 50-ті роки у профкомі Університету працювала низка комісій: житлово-побутова, оргмасова, виробничо-масова, охорони праці, культурно-масова, та ін., які обстежували житлово-побутові умови працівників і студентів, вели облік черговиків для отримання житла, організовували перевірки санітарного стану та матеріального забезпечення у студентських гуртожитках, періодично організовували конкурси-огляди колективів художньої самодіяльності, спортивні змагання, конкурси на кращу організацію режиму праці, а також побуту і відпочинку студентів тощо. До складу профкому Університету входили 20-25 осіб, приблизно такий же чисельний склад мала і ревізійна комісія профкому.

У 1957 році профспілкова організація Університету налічувала понад 5000 членів, 16 первинних організацій і 216 профгруп. При профкомі активно продовжувала працювати КВД (каса взаємної допомоги), заснована ще у 1945 році. Працівники і студенти, сплачуючи до КВД символічний внесок 0,5% від заробітної плати чи стипендії мали змогу отримувати позики у значно більших розмірах. Лише у 1955 році було видано позик на суму понад 70 тис. крб.

З 1955 р. в Університеті функціонує нічний санаторій-профілакторій на 300 місць, де щорічно, за скеруванням профкому оздоровлюються студенти і працівники. У 1957 році, у серпні, поблизу мальовничого селища Чинадієво відкритий спортивно-оздоровчий табір “Карпати” у якому на той час функціонувало 65 чотири- і двомісні намети. Того ж року МВСО УРСР для забезпечення табору необхідним обладнанням та інвентарем виділило 100 тис. крб. а центральний комітет профспілки – 60 тис. крб. в тому числі і для здешевлення харчування відпочиваючих. Це дало змогу розпочати будівництво цегляного корпусу на 40 місць. За активну роботу із забезпечення відкриття табору та його належного функціонування начальника табору М.Борковського та його заступника, на той час студента юридичного факультету В.Дурдинця та ряд інших профактивістів нагородили грамотами обласного комітету профспілки.

У 1958 році методом “народної будови” розпочато будівництво стадіону Університету. Активну участь у процесі будівництва брала і університетська профспілка.

На профспілкових зборах та виробничих нарадах часто звучали критичні зауваження до адміністрації з приводу виявлених недоліків у роботі їдалень та буфетів, поліклініки Університету, обслуговуючих служб тощо. У 1959 році, за поданням профспілки, за виявлені суттєві порушення і невиконання службових обов’язків був звільнений з роботи начальник відділу постачання.

У 1959 році з ініціативи обласної ради профспілки відбувся міський суботник по збору металобрухту, за підсумками якого працівники Університету зайняли перше місце. Кошти, отримані за зданий металобрухт профспілка витратила на проведення культмасових заходів.

Профспілкову організацію Університету протягом цього періоду очолювали І. Пахомов, С. Аладкін (1950), М.Войтюк (1951-52), В. Сокуренко (1953-54), В.Калинович (1952-53 та 1955-58), І. Вишневський (1958-60). У 1951 році голова профкому М.Войтюк у складі Львівської делегації був делегатом V Всесоюзного з’їзду профспілок.